Версія для друку

Не кривитимемо душею, коли скажемо, що під час розлучення сімейна пара паралельно заявляє позови про поділ майна.  Нікому не хочеться втрачати нажитого впродовж спільного ведення господарства, особливо гостро стоїть питання житла. Для декого – це єдиний дах над головою, а для декого – стає добрячим фінансовою підмогою. 

Як видно із судової практики, суди під час розгляду подібних спорів, неоднаково трактують норми права, тому скарги та заяви на рішення іноді доходять не лише до апеляційних та касаційних інстанцій, а й до Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України.  Згідно з частиною другою статті 214 ЦПК  України при виборі правової норми, що підлягає застосуванню до спірних   правовідносин, суд зобов’язаний враховувати висновки Верховного Суду України, викладені у рішеннях, прийнятих за результатами розгляду заяв про перегляд судового рішення з підстави, передбаченої пунктом 1 частини першої статті 355 цього Кодексу (http://zakon0.rada.gov.ua/laws/show/n0001740-12) Тому вважаємо, що та інформація, яку ми подамо, можливо вже й не така актуальна, проте повчальна та навіює на одну думку: читайте закони та умійте ними скористатися. Бо коли людина обізнана, їй набагато простіше орієнтуватися та зуміти відстояти свої права в суді. Тай при складанні позовної заяви кожний матиме залізний аргумент, заручившись  відповідним висновком Верховного Суду.

Перш за все, ми постараємося  подати зміст спору під час поділу майна подружжя. У 2002 році дружина звернулася до суду з позовом до свого чоловіка про поділ майна подружжя. Позивачка зазначала, що їй та її чоловіку на праві власності належить земельна ділянка та житловий будинок, які вона просила поділити між подружжям з урахуванням інтересів двох неповнолітніх дітей.

Ухвалою суду І інстанції, залишеною без змін ухвалою Апеляційного суду Львівської області,   затверджено мирову угоду, укладену між  подружжям, за якою  зокрема за чоловіку залишено 1/3 вищевказаного будинку та 2/3 земельної ділянки, а за позивачкою – 2/3 будинку та 1/3 земельної ділянки. Провадження у справі було закрито. Проте чоловік чомусь вирішив, що мирова угода його не влаштовує та подав касаційну скаргу. Проте Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ йому було відмовлено у відкритті касаційного провадження у справі на підставі пункту 5 частини четвертої статті 328 Цивільного процесуального кодексу України.  Однак ошуканий чоловік вирішив постукати у двері Верховного Суду шляхом подання заяви про перегляд судового рішення та скасування ухвал судів з подальшим направленням справи на розгляд суду І інстанції. Підстави звернення кожний для себе може відшукати, прочитавши висновок Верховного Суду  від 20 квітня нинішнього року по  справі № 6-2991цс15 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(print)/E8AD6432F1FD0377C2257FA2004D8350 , тому ми на цьому загострювати увагу не будемо.

Заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява про перегляд оскаржуваного судового рішення підлягає задоволенню з огляду на  декілька фактів. Зокрема вказано, що відмовляючи у відкритті касаційного провадження у справі, суд касаційної інстанції виходив з того, що затвердження мирової угоди є виключним правом сторін, мирова угода не суперечить закону та не порушує чиїх-небудь прав (зокрема, неповнолітніх дітей подружжя), правові наслідки сторонам було роз’яснено.

Разом з тим в ухвалі Верховного Суду України від 10 січня 2007 року (на яку посилався заявник) суд касаційної інстанції дійшов висновку про те, що, затверджуючи мирову угоду, суд на виконання вимог частини п’ятої статті 103 ЦПК України 1963 року має перевірити, чи не суперечить угода вимогам закону. Крім того, суд не затверджує мирової угоди, укладеної сторонами, якщо ці дії суперечать закону або порушують чиї-небудь права і охоронювані законом інтереси. Отже, відбулося двояке застосування цієї норми цивільного законодавства. У вищевказаній  ухвалі Верховного Суду України   міститься висновок про те, що згідно зі статтею 24 КпШС України, майно, яке належало кожному з подружжя до одруження, а також одержане ним під час шлюбу в дар або в порядку спадкування, є власністю кожного з них. Кожний з подружжя самостійно володіє, користується та розпоряджається належним йому роздільним майном. Отже, у нашому випадку, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального та процесуального права. 

Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції зазначених норм права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого.

Згідно із частиною п’ятою статті 103 ЦПК України 1963 року (чинній на час затвердження судом мирової угоди) суд не приймає відмови від позову, визнання позову відповідачем і не затверджує мирової угоди сторін, якщо ці дії суперечать законові або порушують чиї-небудь права і охоронювані законом інтереси.

Відповідно до статті 24 КпШС України (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) майно, яке належало кожному з подружжя до одруження, а також одержане ним під час шлюбу в дар або в порядку спадкування, є власністю кожного з них. Кожний з подружжя самостійно володіє, користується і розпоряджається належним йому роздільним майном.

Однак, затверджуючи мирову угоду у справі, яка переглядається, суди не звернули уваги на те, що на порушення вищезазначених вимог закону в ній було поділене майно, що в установленому законом порядку не визнано спільною сумісною власністю.

Крім того, поділено будинок, який не завершений будівництвом, в установленому законом порядку не введений в експлуатацію. Відповідно до свідоцтв про право на спадщину за законом, виданих  чоловіку 11 вересня 1999 року державним нотаріусом,  спірне майно він успадкував після смерті матері,  проте зазначені обставини залишилися поза увагою суду, належної правової оцінки суд їм не дав. За таких  обставин ухвала Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, ухвала Апеляційного суду Львівської області та ухвала районного суду  підлягають скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

Звісно, з часу подання першого позову пройшло вже 14 років, впродовж яких відбулися зміни в законодавстві, були прийняті новий цивільно-процесуальний та сімейний кодекси. Проте Верховний Суд й донині розглядає справи десятирічної давності, щоб винести свій висновок та запобігти у майбутньому подібних законодавчих ляпів з боку судів при винесенні рішення.

Якщо Ви знайшли помилку в тексті, виділіть її мишкою та натисніть Shift + Enter щоб повідомити нас.